|
Своє 80-річчя відзначив гвардії полковник у
відставці Микола Іванович Дебелий. Воював у дивізіоні легендарних БМ-13 –
«катюш», понад 7 років – на строковій службі. А всього 33 роки був в
армійському строю, закінчив військову академію. І ось вже 30 років його життя
й помисли тісно пов’язані із морегосподарським комплексом.
За ратні подвиги інваліда війни Дебелого нагороджено орденами Вітчизняної
війни ІІ ступеня, «За мужність», двома медалями «За бойові заслуги», іншими
нагородами, серед них 6-ма почесними відзнаками, серед яких – «Відмінний
розвідник», «Відмінний мінометник», «Відмінний артилерист», «Ветеран порту».
За ретельність у громадській роботі нагороджений Почесною відзнакою мера
Одеси «Подяка».
Вже чотири роки фронтовик успішно керує ветеранською організацією Одеського
порту, яка нараховує нині 1273
ветерани війни та праці. Він – секретар обласного Комітету ветеранів війни.
Одним словом, він із того покоління, яке дорожить честю мундира й добрим
ім’ям.
Знаю Миколу Івановича ось вже два роки і не втомлююся ним захоплюватися,
по-доброму заздрячи його енергетиці, менталітету, організаторським здібностям
та невгамовному бажанню допомагати людям.
Він швидкий на підйом, чудовий промовець. Він усмішливий, коректний, завжди
по-доброму налаштований до співрозмовника. Не випадково люди тягнуться до
нього, довіряють свої секрети. А Дебелий багатьом нагадує слова С. Надсона:
«Життя – не свято, не ланцюжок насолод, а робота, у якій приховується часом
багато скорботи й багато сумнівів». Їх справедливість він зазнав на собі.
Тільки-но встиг Микола Дебелий закінчити шість класів у рідному селі
Новоселівка на Миколаївщині, як розпочалася війна. Окупанти, наводячи «новий
порядок» за допомогою багнетів та нагайок, почали грабувати селян, розоряти
колгосп «Жовтневі сходи». Микола разом із батьком ховалися від облав, а коли
настала довгоочікувана свобода 20 березня 1944 року, батько пішов на фронт і
воював танкодесантником у 23-й танковій бригаді генерала А.О. Ахманова.
Самого Миколу призвали до винищувального батальйону щодо охорони місцевості,
майна, але в червні батальйон розформували і його призначили зерновим
завскладу колгоспу. При збиранні врожаю правління завимагало, щоб кожен двір
зі складу доставляв на елеватор тонну зерна. Через відсутність підвід, коней,
бичків доводилося йому й матері вручну тягати тачку із мішками 12 кілометрів
на елеватор до станції Кавуни.
Незабаром сімнадцятирічного Дебелого призвали на допризовну підготовку з
програмою у 120 годин, а 9 грудня 1944 року він опинився у 24-му
навчально-стрілецькому полку, який дислокувався в Одесі. Звідси на початку
березня 1945 року маршова рота, до якої було зараховано Дебелого, пішла на
фронт й була включена до складу 29-го мінометного полку, озброєного
знаменитими БМ-13 «катюшами», яких ворожі офіцери та солдати охрестили
«громом сатани», «вогняним ураганом». Микола Дебелий потрапив до дивізіону
боєпостачання й разом із іншими бійцями доставляв боєприпаси на бойові
позиції «катюш». До дерев’яних ящиків вкладали по два реактивних снаряди М-13
вагою 42 кілограми кожний, вручну вантажили їх на машини, а потім, приїхавши
до пункту призначення, розвантажували.
Довелося в Чехословаччині під ворожим обстрілом форсувати гірські річки Грон,
Нітра, Ваг, Влтава. Добре пам’ятає ветеран, як одного разу на світанку, коли
їхня «полуторка» була ще на мосту через річку Ваг із шириною близько 300
метрів, налетіли фашистські бомбардувальники Ю-87. Піхотинці прозвали їх
«лаптьожниками», тому що в них не вбиралися шасі-колеса. Із виттям сирен,
вишикувавшись один за одним, вони почали бомбити міст і колону машин. Вже на
березі їхня полуторка спалахнула. Сержант Конопльов скомандував:
– Розвантажуємо машину!
Їм, чотирьом воїнам, вдалося під бомбуванням розвантажити майже всі ящики зі
снарядами. Але полум’я від мотора перекинулося на кабіну...
– Відбігаємо до берега! – скомандував сержант.
І буквально через десять секунд пролунав потужний вибух. Боєприпаси потім
доставили на батарею іншою машиною.
Таких випадків, коли довелося перебувати на грані життя й смерті на фронті
було чимало.
Після війни сержант-гвардієць Дебелий навчався, пройшовши курс 7-10 класів у
вечірній школі при Кишинівському Будинку офіцерів. У серпні 1956 року,
29-річним екстерном закінчив Одеське артилерійське військове училище. Через
два роки вступив до Військово-політичної академії, але у зв’язку зі
скороченням Збройних сил на 1 мільйон 200 тисяч у 1960 році був переведений
на заочний факультет. Диплом одержав будучи капітаном, у 1962-му, й був
запрошений на урядовий прийом до Великого Кремлівського палацу. Одержав
призначення на посаду заступника командира дивізіону 265-го
зенітно-артилерійського полку зі штабом в Одесі, в районі Чумки. Добре
опанував зенітно-ракетний комплекс С-75, а потім – маловисотний комплекс
С-125.
Знання, досвід, навички дуже стали у пригоді, коли його призначили
заступником командира курсантського дивізіону в Одеському військовому училищі
ППО й надійшло державне завдання: терміново підготувати для трьох зенітно-ракетних
бригад Куби військових фахівців. Дев’ять місяців поспіль навчання йшло по 20
годин на добу, техніка вимикалася лише на профілактичні роботи.
Після служби армійської, розпочинаючи із 1977 року, Микола Іванович плідно
працював інспектором відділу кадрів ЧМП, а потім на запрошення начальника
Одеського порту О.К. Томаса – інспектором з контролю виконання наказів та
розпоряджень управління порту.
Є і його заслуга у тому, що сьогодні ветеранам порту надається регулярна
допомога за програмами «Турбота», «Здоров’я». Нині 785 із них одержують
додаткову надбавку до пенсії у розмірі 55 гривень, ще 115 чоловік із числа
самотніх, незаможних, хворих, інвалідів щомісяця одержують продовольчі набори
на суму 55 гривень, до 70 чоловік по 12 днів щороку – у вересні, жовтні –
відпочивають в оздоровчому центрі «ДОЦ». Ветерани одержують безкоштовні ліки
із розрахунку 40 гривень на місяць.
...Незважаючи на похилий вік, Микола Іванович сповнений планів, ідей,
задумів. У зв’язку із 50-річчям ветеранської організації порту готується до
видання книга «Не стареют душой ветераны», причому у її написанні М.І.
Дебелий взяв найактивнішу участь. Він і сам – душа всіх заходів, які
проходять в очолюваній ним ветеранській організації.
Хочеться побажати Миколі Івановичу, його дружині, хранительці домашнього
вогнища Валентині Іванівні, міцного здоров’я, довгих років життя, багатьох
радощів і – дочекатися, щоб на весіллі правнучки станцювати вальс, згадати
далеку фронтову юність і порадіти щасливому життю.
|
